Китайський проект для Європи Игорь Шевырев

Ризький саміт 2014 року став останнім для європейського проекту «Східного партнерства».
Рівно через два роки, знову ж таки в Ризі, остаточно утвердився китайський проект для Європи.
Взагалі, за попередні 25 років регіон Центральної та Східної Європи перебував під впливом різних проектів.
Нинішній китайський проект «16+1» на практиці виявився найбільш успішним, стійким та масштабним, об’єднавши під одним дахом як країни, котрі вже вступили до ЄС, так й ті, хто тільки впевнено рухається до європейської перспективи; країни та народи, котрим за свою багатоманітну історію було складно уживатись один з одним (наприклад, угорців з румунами, сербів з хорватами, албанців з балканськими народами).
Китаю у Східній Європі навіть вдалось зробити те, на що так й не спромоглись ні США, Євросоюз, СРСР чи теперішня Росія. США – не змогли побудувати Балто-Чорноморську дугу (Nord Stream та Білорусь на практиці виявилися як дві «бреші», котрі пробили дірки у потужній стратегії); Євросоюз – провалився з своїм «Східним партнерством»; СРСР – луснув з Варшавським договором; РФ – взагалі так й не змогла запропонувати щось путне для регіону.
Китай навпаки, не лише запропонував свій проект, але вже й показав його життєдайність на практиці. До того ж, зазначимо, у найкоротший проміжок часу.
Ще на початку «нульових» про вихід Китаю на східноєвропейський простір навіть складно було уявити.
На той момент усі молоді європейські демократії, котрі інтенсивно проводили реформи, вивільнившись з-під пострадянського впливу, були орієнтовані однобічно на Брюссель, стійко стояли на антикомуністичних позиціях та відповідно, дуже стереотипно відносились до Китаю, де як відомо, при владі декілька десятиліть поспіль знаходиться Компартія Китаю. Хтось міг тоді, 10-15 років тому, навіть уявити, що комуністичний Китай стане для європейських країн не менш впливовим центром та гарантом, ніж демократичний Брюссель?
У 2015 році, на саміті у Сучжоу, було затверджено стратегію розвитку проекту «16+1». А вже через рік, на саміті у Ризі, даний проект остаточно підтвердив свою повну життєздатність.
У Ризі Китай пообіцяв створити фонд для розвитку країн регіону у розмірі $11 млрд. Зрозуміло, це тільки мінімум можливого. Адже торгівельний та інвестиційний ефект від розвитку європейсько-китайського співробітництва набагато вищий.
На сьогодні товарообіг між Китаєм та 16 країнами ЦСЄ вже дорівнює понад $56 млрд. Це можна співставити, наприклад, з показником китайсько-російського товарообігу. Пекін та Москва давні традиційні партнери. Китай та Європа навпаки, пишуть нову історію двостороннього співробітництва. Товарообіг між Пекіном та Москвою зараз переживає не найкращі часи, загальмувалась та стикається з ризиками до зниження. У тому числі, через занепад російської економіки, котра стрімко втрачає свою інвестиційну привабливість. У той час як китайсько-європейський товарообіг навпаки, стрімко зростає та має значно більший потенціал для подальшого розвитку.
Східна Європа традиційно протягом тривалого історичного періоду затиснута на перетині відразу декількох ліній: між Західною Європою, Туреччиною та Росією.
З одного боку, одвічні проблеми для Брюсселя з його різноманітними «політиками розширення» та проектами на кшталт «сусідства» та «партнерства», а зараз – докорінним переглядом міграційної політики.
З іншого боку, Східна Європа постійно знаходиться під зростаючим тиском з боку Росії, а отже, гострою потребою зміцнення нацбезпеки та максимальною диверсифікацією від будь-яких залежностей з боку Москви.
Як прожити без РФ та зберегти вільний європейський демократичний розвиток? - на це питання дає чітку відповідь Китай.
Проект «16+1» - ось найголовніша тут гарантія; Новий Шовковий шлях – ось найголовніший засіб задля досягнення спільної європейської мети.
Проект «16+1» формально було ініційовано у 2012 році. Але фактично відчутний поштовх було надано у 2014 році, коли китайська ініціатива «16+1» стала гармонійним додатком до брюссельського «Плану Юнкера», запропонованого для східноєвропейських країн.
Формально проект «16+1» було ініційовано попередньою «п’ятою династією» КПК (Ху Цзиньтао та Вень Цзябао). Але фактично практичні зрушення було здійснено тільки під час нинішнього лідерства Сі Цзиньпіна та Лі Кецяна.
Формально мирний поступ Китаю у регіон Центральної та Східної Європи було здійснено внаслідок домовленостей Пекіна та Брюсселя (План Юнкера). Але фактично ключову та вирішальну роль у цьому процесі відіграв історичний візит голови КНР Сі Цзиньпіна до Великобританії (2015 рік).
За результатами цього візиту, Пекін та Лондон істотно зміцніли своє стратегічне співробітництво. Підкреслимо, на взаємовигідних засадах. Як для Пекіна, так й для Лондона.
З одного боку, Пекіну важливо вибудовувати британський контрбаланс по відношенню до традиційного американо-китайського протистояння. З іншого боку, Лондон переслідує основний інтерес посилити власні позиції на світових фінансових ринках. Як наслідок, британський фунт тактично підіграв китайському юаню. На фоні несформованості китайського фондового ринку фактично центром юаневих торгів виступив Лондон. Це зокрема, допомогло британському фунту зміцніти свої позиції як до долара, так й до євро. А загалом, зміцнення стратегічних британсько-китайських відносин відбулось, здебільшого, за рахунок континентальної Європи. Насамперед, за рахунок регіону Центральної та Східної Європи, де китайський вплив особливо істотно посилився.
Отже, як бачимо, погляди Пекіну та Лондону на перспективи Європи у принципових питаннях збігаються. Зокрема, збігаються щодо плану подальшого розширення єдиної та децентралізованої Європи. Збігаються також навколо побудови Нового Шовкового шляху.
З одного боку, Китай підіграє планам подальшого розширення Європи. А якщо точніше, він істотно прискорює цей процес. З іншого боку, Китай запропонував Європі конкретний інтеграційний проект, котрий здатен об’єднати не лише Європу, а й весь Євро-азійський континент. Звісно, мова про проект Нового Шовкового шляху.
До того ж, Східна Європа, котра доволі тривалий час після падіння «залізної завіси» знаходилась перед проблемами постійно зростаючих російських загроз та тиску, нарешті знайшла в обличчі Пекіна надійну «точку опори». Виявляється, мирно та безпечно східноєвропейцям жити без Росії цілком можливо, а гарантами такого розвитку є не лише Брюссель, але й Пекін.
Звернемо увагу на декілька рис китайської специфіки нового проекту для Європи.
По-перше, проект «16+1» - це виключно економічний, не політичний проект.
Пекін з повагою відноситься до суверенітету та територіальної цілісності усіх молодих демократичних держав, поважає їх європейський вибір та жодним чином не втручається у внутрішні справи.
Зокрема, вступ до ЄС та НАТО не становить жодних перепон для приєднання до проекту «16+1». Як раз навпаки, виконує важливу стабілізаційну роль.
Враховуючи той факт, що євроатлантична інтеграція, зокрема, членство у НАТО, на практиці є дієвою гарантією безпеки та стабільності на Європейському континенті. А отже, вагомою умовою ефективних реформ, вільного економічного розвитку та сприятливого інвестиційного клімату.
По-друге, проект «16+1» спирається на принципи взаємної вигоди. Є чіткі вигоди не лише для одного Китаю, але й для кожної окремої країни регіону. Пекін для того й робить основну ставку на розвиток двосторонніх відносин з кожною європейською країною, адже це сприяє максимальному розкриттю індивідуальності країни, реалізації усього її національного потенціалу.
В рамках проекту «16+1» кожна з європейських країн нарешті, отримала реальні шанси на реіндустриалізацію, інвестиційне оновлення та інфраструктурний розвиток.
По-третє, гармонійний розвиток та уникання будь-яких конфліктів, пошук взаємовигідних компромісів. Китай дуже віртуозно та компліментарно зіграв на протиріччях, з одного боку, між Лондоном та Брюсселем, з іншого боку – між Старою Європою та молодими демократіями Нової Європи, по-третє – на протиріччях між Росією та ЄС або між Росією та НАТО.
При цьому з кожним з зазначених впливових центрів Пекін також має сприятливі відносини. Й з Лондоном, Брюсселем та Москвою.

P.S. Безумовно, для України немає іншої сприятливої альтернативи розвитку співпраці з Китаєм, ніж приєднання до проекту «16+1».
Україна повинна стати сімнадцятим другом Китаю у регіоні Східної та Центральної Європи.
По-перше, це гармонійне поєднання українського європейського вектору та китайської шовкової стратегії. По-друге, євроінтеграція тільки посилює інвестиційну привабливість української економіки, зміцнює її конкурентні переваги.
Конкурентів на цьому напрямку у Києва вистачає. Особливо, недобросовісних конкурентів. Мова насамперед, про Росію, яка постійно чинить спроби вставити свій «клин» у відносини між Києвом та Пекіном. Білорусь також неодноразово була спіймана на фактах недобросовісної конкуренції по відношенню до України.
На Ризькому саміті офіційний Мінськ намагався приєднатись до проекту «16+1». Проте, Пекін навіть не став розглядати такий «сценарій». По-перше, білоруська економіка, - советізована, занадто бюрократизована, нереформована та закрита (насамперед, від європейського ринку), - не є інвестиційно привабливою та неконкурентоздатна на європейському ринку. По-друге, Пекін не бачить «великої різниці» між білоруською економікою та РФ, котрі до того ж, пов’язані одна з одною єдиним митним та без пековим простором. По відношенню до євразійського простору Китай має окрему стратегію. Інша мова, відносини з країнами Європи.
Китай розглядає Україну як європейську країну, котра до того ж, на даний момент вже рік є повноправним суб’єктом єдиного європейського ринку.