Кто и зачем создал миф про «тотальную китайскую угрозу» Игорь Шевырев

Вплив Китаю на міжнародній арені поступово зростає. Особливо, це помітно скрізь по країнах Азії. Навіть можна казати, що на даний момент Китай вже став економічно найбільш потужною країною в Азії. 

Але як до усього цього ставляться азіати? 

З одного боку, майже по всіх країнах Азії визнається суттєве піднесення Китаю у всіх сферах. Зокрема, стрімке китайське економічне зростання, швидка модернізація, інфраструктурний розвиток, помітний вихід на міжнародну арені. Але з іншого боку, якщо звернути увагу на окремі деталі, то в одних азійських країнах – Китай сприймається як «близький друг», в інших – обережно придивляються до нових змін, що відбуваються у Китаї, а є ще й ті країни, котрі відверто розкручують міфи про «китайську загрозу». 

Ось про все це йдеться у ґрунтовному науковому дослідженні «Китай очима Азії», котру на цьому тижні у Києві було презентовано колективом досвідчених сходознавців Української асоціації китаєзнавців та Інституту сходознавства ім.. А.Кримського НАН України. 

Зазначимо, що вказане дослідження намагалося охопити максимально ширші аудиторії. Тобто мова не лише про уявлення серед національних еліт, але й у громадському секторі, релігійному середовищі, а також в мас-медійному просторі. 

Крім того, дослідження охопило широкий спектр регіонів. Тобто не лише країни Східної Азії, але й Південної, Південно-Східної та Центральної Азії. Іншими словами, провідних китайських сусідів. 

Японія, котра завжди протягом століть бачила себе лідером «Східноазійської спільноти» та є автором міфу «китайської загрози», зараз у своїх сучасних уявленнях вимушена визнати: Китай дійсно, значно піднявся на міжнародній арені. Практично по усіх сферах. Однак, єдиного бачення серед японців щодо подальшої стратегії відносин з Китаєм немає. Одні японці сподіваються, що Китай стане миролюбною країною та сприятиме розквіту всього регіону. Іх опоненти, навпаки, сприймають піднесення Китаю як «тотальну загрозу». З одного боку, японці визнають, що Китай неодмінно стане лідером у Азії. Але з іншого боку, японцям хотілося б також хоч у чомусь зберегти провідні позиції. В Токіо хотіли би збалансувати зростаючий вплив Китаю з традиційними амбіціями Японії. Трансформацію поглядів японських паназіатистів на Китай дослідив український науковець Сергій Капранов.

В’єтнам перспективи співіснування з Китаєм бачать за моделью «асиметричного сусідства».  З одного боку, проголошення дружби та взаємодопомоги, але на офіційному рівні. З іншого боку, гострі морські територіальні спори на нафтогазовому шельфі Південно-Китайського моря. Крім того, є поширеним серед в’єтнамців зневажливе ставлення до китайців на побутовому рівні. Взагалі, в’єтнамці дивляться на Китай як на «комуністичну країну», себе ж вбачають як «демократичну країну» та навіть з «потужними регіональними амбіціями» у Південно-Східній Азії. По в’єтнамське бачення Китаю дослідила Вікторія Мусійчук. 

Непал навпаки, на відміну від в’єтнамців, розглядає Китай як свого «близького щедрого друга». Правда, таке сприйняття пов’язане своєрідною втомою від домінування Індії. До того ж, Китай по-справжньому ще недостатньо відкритий для непальців. Хоча взагалі-то весь цей непальський про китайський дискурс можна вважати результатом драматичних подій у Непалі попередніх років (громадянська війна, глибока економічна криза, бідність, радикалізація суспільства, а також пошук власної ідентичності після того як давня непальська монархія, котра колись навіть була освячена  релігією, зараз вже понад п’ять років перестала існувати). Про сприйняття Китаю у сучасному Непалі досліджував Дмитро Марков. 

Казахстанці також позитивно відносяться до китайців. Особливо, це властиво для так званих «справжніх казахстанців», тобто оралманів, котрі становлять етнічну спільноту китайського Синцзяню. Китай, може навіть скластися враження, наче виховує вдіаспорі патріотично свідому казахстанську національну еліту. Патерналізм китайської держави, соціальна політика щодо казахів СУАРу, присутність їх в органах місцевої влади, успішне функціонування казахськомовних ЗМІ усе це в своєму дослідженні зазначає Іванна Отрощенко. 

Окремий розділ присвячено стратегії розвитку Китаю у сучасному світі, заснованої на принципах softpower. На основі аналізу теорії «мирного піднесення» автор дослідження Віктор Кіктенковисвітлює реакцію на цю теорію в США, Японії, Південній Кореї. У ході розгляду «китайської мрії» як теорії нового етапу модернізації КНР автор, зокрема, наголошує, що включення в цей концепт поняття «національне відродження» є офіційною реабілітацією традиційної китайської думки, ренесансом конфуціанства, хоча й поки що дуже обережним. Особливу увагу привертає аналіз теорії «мякої сили», що розглядається в Китаї як частина стратегії національного розвитку або як складова зовнішньої політики і відіграє велику роль у створенні нового образу Китаю у світі. 

Таким чином, на прикладі книги «Китай очима Азії» можна говорити про ґрунтовне всебічне дослідження, котре допомагає глибше зрозуміти сучасний Китай. Однозначно плюсом є те, що це дослідження сучасної української сходознавчої школи.