Від ЗЕлюбові до ЗЕненависті один крок. Запасаймося попкорном

Наша Батьківщина стає трендом і законодавцем мод. Ми запросто піднімаємо з «грязей в князи». Але і так же запросто при першій ліпшій нагоді кричимо «а король то голый!», і скидаємо з трону чергового Президента.

І то все виглядає цілком логічно і пристойно. Ну хіба мав би шанси актор Володимир Зеленський стати Президентом України, якби Петро Порошенко не розчарував більшість громадян, які щиро йому вірили? Паталогічна жадібність, страх і зверхність зробили свою справу.

І чи став би головний фігурант історії під назвою «любі друзі», він же шоколадний король і засновник Партії Регіонів Петро Порошенко Президентом України вже після першого туру виборів, якби його попередник Віктор Янукович не втік з України під тиском українців, яких він розчарував все тими ж жадібністю, страхом і зверхністю?

Відповідь очевидна. Та за жодних обставин. Якби ті ж таки жадібність, страх і зверхність не розквітали в обох випадках аж в таких непристойних масштабах.

І що далі?
На перший погляд все в порядку. Рейтинги нинішнього глави держави рекордні. Народ повірив у чудо і досі ще його чекає.

Проте перші дзвіночки як передвісники повторення сценарію втретє вже прозвучали. Хоча причинами можуть стати й дещо інші фактори. Нікуди не подінуться звичайно і перші три зі згаданих. Проте додатися можуть і ще три, не менш болючі.

Перша. Дилетантство. Не заперечуючи молодості, як чесноти, все таки вже зараз можна стверджувати, що за цим критерієм так звана ЗЕкоманда наближається до абсурду і явних зловживань. При цьому побіжний аналіз останніх кадрових призначень дає підстави для обґрунтованих підозр, що наміри публічні не відповідають намірам реальним. Насправді єдине, що рухає нинішнім керівництвом держави, - мати біля себе виключно на 100% лояльних олов’яних солдатиків та солдаток, які будуть тримати рот на замку і за жодних обставин не заважатимуть реалізовувати генеральну лінію вождя, якою б вона не була. І байдуже, що вони дилетанти, які абсолютно нічого не розуміють в державному управлінні та/або ввіреній сфері компетенції.

Друга. Абстрактність. Останнє відеозвернення Президента Зеленського відверто налякало. Дехто з нього сміється. Проте підстав для сміху тут мало. Якщо глава держави може собі дозволити такий відвертий ляп, не маючи, як з’ясувалося, жодної уяви про сферу компетенції головного антикорупційного органу країни, яким є НАБУ, то що говорити про простих чиновників, яких набирають за критерієм «чим молодший, тим кращий»?? Абстрактність обіцянок, а головне абстрактність дій, - це біч всієї нинішньої ЗЕвлади. Задумка в принципі зрозуміла, - чим менше конкретики і більше абстрактності, тим більше шансів на те, що виборці побачать кожен те, кому що більше болить. Проте раніше чи пізніше медовий місяць завершиться, і вони (ці ж наші виборці) спитають, - а де ж обіцяне? І саме те, що кожен розгледів у цих абстрактних посилах.

І третє. Найважливіше. Нерішучість або так званий ефект відкладених рішень. Чим далі від парламентських, а особливо президентських, виборів, тим вужчає вікно можливостей. Виборці, які повірили в чудо, чекати вічно його не будуть. Людям байдуже, які там ліквідували чи перейменували міністерства. Їх не цікавить де сидить Президент чи якийсь інший чиновник нижчого рівня. Їм потрібна робота. Їм потрібен Закон. І їм потрібна перспектива, зокрема в освіті, медицині тощо. Нічого цього немає і поки що не проглядається навіть і планів. Обіцянки ж з високих трибун не підкріплюються ухваленими рішеннями чи презентованими проектами. Бюджет - 2020 тому наочне підтвердження.

Так що «маємо те, що маємо», як казав колись наш головний класик сучасності Леонід Макарович Кравчук. Запасаймося попкорном, і, спостерігаючи за тим, як лояльні ЗЕ і Ко молоді олов’яні солдатики і солдатки експериментують з країною, робімо ставки на дату повалення «Директорії» і приходу до влади «Імператора». Залишається лиш інтрига в тому хто цей «Бонапарт» і якої він національності та/або яких вподобань.

Адже як відомо, - «є у революції початок, але немає у революції кінця.»