Чому Європа не створила своє НАТО

Після розпаду СРСР багато хто у Європі вірив, що настав час створити незалежну систему безпеки. НАТО існувало, але воно все більше виглядало як інструмент американського впливу. ОБСЄ ж здавалася ідеальною платформою для нового військового альянсу: членами були всі ключові гравці – від США до росії, баланс інтересів був можливий, а головне – це дозволило б Європі самій визначати свою безпекову політику.

Здавалося, що все йде за планом: у 1992 році на саміті в Гельсінкі ухвалили рішення, що ОБСЄ може проводити миротворчі місії. У 1994-му погодили розгортання багатонаціональних сил у Нагірному Карабаху. Здавалося, от-от з’явиться незалежна військова структура Європи… Але ні.

Як Європа сама себе переграла

Теоретично, Європа могла створити власний військовий альянс. Багато країн прагнули позбутися залежності від США, а ОБСЄ мало всі необхідні ресурси для перетворення в реальну силову структуру. Вже були навіть перші узгоджені миротворчі місії. Проте на практиці, як водиться, все знову застрягло в бюрократії, політичних інтригах і звичних для Європи компромісах, які не ведуть до конкретних рішень.

І тут головна проблема – консенсусний принцип. Якщо хоча б одна країна виступала проти рішення, воно не приймалося. А Росія завжди мала що сказати. ОБСЄ було пасткою власної дипломатичної моделі: нікого не можна змусити, всі повинні погодитися. Так не працює ефективна військова організація.

Друга проблема – роль НАТО. США і Велика Британія не хотіли, щоб хтось створював альтернативну військову структуру. Під гаслом «співпраці» вони фактично блокували реальну військову роль ОБСЄ. Європа могла сперечатися скільки завгодно, але без американських грошей і військової підтримки вона не змогла б утримати власний альянс.

Ну і, звичайно ж, гроші. Військові альянси коштують дорого. Європейські країни 90-х були зайняті реформами, економічною інтеграцією та скороченням оборонних бюджетів. Створення нового альянсу вимагало б ресурсів, яких просто не хотіли виділяти.

А ще всі бачили майбутнє по-різному. Франція хотіла незалежної європейської безпеки. Німеччина шукала компроміс із США. Британія взагалі не хотіла перетворювати ОБСЄ на військову структуру. І поки кожен думав про своє, процес розвалювався.

Чи усвідомлювали це політики?

Оглядаючи мемуари європейських лідерів, можна побачити одну цікаву деталь: ОБСЄ згадується лише як форум для переговорів, але не як реальний механізм безпеки.

Гельмут Коль визнавав роль ОБСЄ, але наголошував, що НАТО є основним гарантом стабільності. Ганс-Дітріх Геншер називав створення військових сил ОБСЄ логічним кроком, але навіть він розумів, що реалізувати це буде неможливо.

Ганс-Дітріх Геншер у книзі “Erinnerungen” (1995) розповів, як разом з колегами готував проєкти документів НБСЄ, прагнучи надати організації інструменти для дій у кризах. Геншер з гордістю згадує, що багато положень, які він відстоював (наприклад, створення Комітету старших посадових осіб, Центру запобігання конфліктам, механізм мирного врегулювання), були прийняті. Щодо миротворчості, Геншер відзначив Гельсінський саміт 1992 р. як «watershed moment», коли НБСЄ вийшла за рамки суто декларативної дипломатії. Він прямо назвав рішення про можливість проведення операцій з підтримання миру одним з головних здобутків того саміту. Таким чином, мемуари Геншера підтверджують: німецька дипломатія вважала створення сил ОБСЄ логічним кроком еволюції організації, а 1992 рік був і залишається вершиною активності ОБСЄ.

Джон Мейджор у книзі «John Major: The Autobiography» (1999) приділяє чимало уваги питанням європейської безпеки, але фокусується на ролі Британії у війні в Перській затоці 1991 р., відносинах з США, Маастрихтському договорі та ситуації в Боснії. ОБСЄ згадується у контексті Гельсінського саміту 1992 р., де Мейджор брав участь. Він відзначив, що тоді було створено нові інструменти НБСЄ для реагування на конфлікти, однак Британія наполягла: «жодна нова структура безпеки не повинна дублювати НАТО або ослаблювати його роль».

Президент України Леонід Кравчук на Празькій зустрічі НБСЄ в січні 1992 р. виступив із пропозицією активніше залучати ОБСЄ до врегулювання конфліктів на пострадянському просторі, вітаючи майбутні миротворчі операції (це було важливо для України на тлі придністровської війни 1992 р.). Але у власних мемуарах («Маємо те, що маємо», 2002) Кравчук лише коротко згадує, що ОБСЄ прийшла на зміну “духу Ялти” і допомогла Україні утвердити незалежність, не вдаючись у питання силових місій.

росія пройшла довгий шлях від ентузіазму щодо ОБСЄ, як організації що зменшить американський вплив на континент до ігнорування в 2020-х роках. Борис Єльцин, описуючи міжнародні відносини 90-х у книзі “Записки президента” (рос. «Записки президента», 1994) і “Президентський марафон” (рос. «Президентский марафон», 2000), не приділяє багато уваги ОБСЄ. Більше уваги – двостороннім контактам з США, НАТО, роззброєнню. Проте Єльцин згадує Будапештський саміт 1994 р. як важливий момент: саме там Україна, Білорусь і Казахстан відмовились від ядерної зброї (підписано Будапештський меморандум)​. Про миротворчість ОБСЄ він говорить опосередковано: хвалить роль Росії у встановленні перемир’я в Нагірному Карабаху та Придністров’ї, зазначаючи, що “міжнародні партнери підтримали наші зусилля”. Фактично, для Єльцина ОБСЄ була одним з майданчиків, де росія могла легітимізувати свою миротворчу присутність у «близькому зарубіжжі». У мемуарній літературі російських дипломатів (А. Козирєв, Є. Примаков) зазначається, що Москва розглядала миротворчу місію ОБСЄ в Карабаху як прийнятний компроміс: Росія б очолювала контингент, але під прапором ОБСЄ для міжнародної підтримки​

ОБСЄ – це безпека чи бюрократія?

На практиці ОБСЄ стало неефективною організацією, яка не зупинила жодного конфлікту в Європі. Вона моніторила, спостерігала, видавала заяви, але не мала важелів впливу. Балкани, Придністров’я, Чечня, Україна – жоден із цих конфліктів не був вирішений завдяки ОБСЄ. Це був клуб дипломатів, які вміли гарно говорити, але не могли діяти.

Тим часом НАТО залишалося і залишається головним військовим інструментом у Європі. А ОБСЄ – це радше арена для політичних дискусій, ніж реальна організація безпеки.

Чому Європа так і не створила своє НАТО?

Бо Європа – це Європа. Тут люблять дипломатію, довгі перемовини та красиві декларації, але коли доходить до конкретних дій, завжди чекають, що за них це зробить хтось інший. Європейські еліти люблять обговорювати, як їх всіх тримає на короткому повідку США, але коли справа доходить до небезпеки кидаються під захист атлантичного сусіда.

Тим часом, НАТО залишалося незамінним. Але в НАТО занадто великий вплив головного спонсора - США, щоб проводити політику, незалежну від інтересів американців.

Криза відносин Європи та США висвітлила цю проблему у всій її красі. На перехресті вітрів Європа лишається без військової організації, спираючись на яку, європейці могли би навіть думати про незалежну політику. Тим часом всім очевидна криза північноатлантичного альянсу, адже позиція Вашингтону на тому боці Атлантики тепер суперечить самому духу Гельсинки, чи навіть Будапешту.

Скоріше доводиться говорити про нікчемність самої ОБСЄ в сучасних умовах. Поглядаючи на долю загубленого всеєвропейського проекта, Європейський Союз вже зробив свої висновки: ЄС має власні військові та миротворчі місії через Спільну політику безпеки і оборони (CSDP). Наприклад, EUFOR (Європейські миротворчі сили) розгортаються в зонах конфлікту. Тож, здається, саме розвиток механізмів CSDP скоріше призведе до європейського військового альянсу. Якщо бюрократи і це не забазікають.

Джерело ФБ