Колись один німецький психотерапевт запросив українських дитячих психологів, з якими хотів поділитися досвідом, як працювати з дітьми, що пережили психологічну травму.
Всі приклади, які він наводив, були повʼязані з велосипедом, з якого він впав, побив коліна і потім довго не наважувався знову сісти на двоколісного.
Мені хотілося вбити того лектора впродовж всього його виступу. Не тому, що говорив якійсь нісенітниці, ні. Мудрі речі казав. Але тому, що дядечко геть не розумів, з якою аудиторією має справу. І напевно не те що не розумів, а не хотів розуміти…
Українські діти не мають психологічних травм від падінь з велосипедів. На жаль таке екзотичне супер-безпечне життя в стилі ноу стрес їм не відоме.
І українські діти - оті, про захист яких ми сьогодні так багато говоримо під час святкових концертів чи в мас-медіа - це найнеповторніші діти в світі, дивитися на яких дозволено виключно крізь скельця любові й безумовного прийняття.
Хочу сьогодні звести в один допис різні думки різних українських дітей, які відкривали мені свої серця…
Якого захисту вони потребують?
Захисту від дорослих облич-масок, які вдають, що нічого не трапилося.
Після ночі обстрілів, ночі в метро чи в підвалах українські діти йдуть в школу так, наче нічого не відбулося. Вони проходять повз руїни будинку, з-під завалів якого витягують їхніх однокласників, але їм важливо йти до школи. Бо ж нічого не сталося. Вони приходять до школи і їх засипають контрольними, залякують НМТ і неодноразово повторюють, що не встигають пройти програму саме через те, що ті діти невиспані, неуважні, нічого не хочуть. Як же так? Нічого ж такого не сталося, щоби ви втрачали мотивацію писати зараз дурнуваті нікому не потрібні контрольні. А що, власне, дасть ця контрольна? Мотивує? Ви серйозно? Низька оцінка за неї мотивує прочитати параграф ще раз дорогою біля того зруйнованого будинку, з під-руїн якого чуються стогони?
І от діти запитують: «Але чому вчителі не розуміють, що сьогодні нам краще сісти в класі колом і багато говорити. Говорити про непросту ніч. Говорити про сусідів, яких сьогодні вже немає. Говорити і плакати. Разом. Ми не проти до школи. Ми не проти вчитися. Але іноді це просто неможливо…» Іноді просто занадто аж на стільки вдавати…
Захисту від невизначеності, в якій живуть щоденно (а невизначеність це, між іншим, щось дуже близьке до психологічного насилля). Бо розуміти, планувати і передбачати - це про безпеку. І якщо клята війна є загальним фоном невизначеності, то хоча б ми самі не маємо воювати з дітьми.
Вони не знають, навіщо вони вивчають 10+ шкільних предметів. Не! Зна! Ють! Вони так часто запитують: «Навіщо мені це?» і так часто не отримують відповіді.
Вони записуються на курси керування дронами (таємно від батьків), бо знають, навіщо їм це. Вони волонтерять, бо бачать в цьому сенс. Вони потребують чітких відповідей на їхні питання про панічні атаки, про тата-не тата, який всю ніч пив і сидів на підлозі, вчора вернувшись з фронту, про те, як допомогти другові під час епілептичного нападу. Вони десятки разів на день дякують ШІ, бо часом воно єдине впродовж дня з ними ввічливо говорить і дає максимально чіткі відповіді на їхні максимально чіткі запитання…
Захисту від невидимої заборони виражати свої почуття й потреби. Заборони, яка як той прикрий вірус, поширюється століттями українським народом. Але сучасні діти не такі! Вони вже не терплять фраз «Заспокойся», «Не плач», «Не перебільшуй», «Не бійся», «Подивись на інших»…Серед них модно й круто ходити до психотерапевтів, і це найпрекрасніша мода у світі - мода на дозвіл собі бути справжнім, без масок, мода нарешті бути собою.
Цей список у мене ще довгий. І я хіба можу вмістити його в книгу, але не в допис.
Втім, у цьому тексті сьогодні хочу дуже подякувати АДЕКВАТНИМ-ПРИТОМНИМ дорослим (батькам, вчителям, тренерам, психологам), які захищають щоденно українських дітей саме тим, що є справжніми і саме тим, що пізнають і вивчають ту травмовану до найменшої клітини дітвору. Не вчать жити, не вдають, що війни нема, не жаліють і не розсипають своїм недоречним жалінням дітей на друзки…
Українські діти ходять з батьками на роботу і мовчки граються поруч з офісним столом мами, бо садочок не має укриття, а мамі працювати треба.
Українські діти вивчають по кілька мов, здобувають іноземні освіти і повертаються в Україну, бо не витримують жити в середовищі професорів, які надто і на все життя травмовані падінням з велосипеду.
Українські діти пишуть, малюють, танцюють і творять про кляту війну шедеври світового мистецтва, які промовляють до всього світу правду гучніше за будь-які слова.
Українські діти не ідеалізують, мало мріють, раціонально й холоднокровно вирішують життєві виклики, відчувають, дорослішають завчасу або ховаються тимчасово в своєму інфантилізмі, але вони вчать нас, дорослих, не лише виживати, але й жити це життя. Життя, якого ми не мали проживати, але проживаємо. Життя, яке ще хоч трохи відчувається життям саме завдяки тим неймовірним українським дітям!
Джерело фб
