У 1994 році, коли обіцянки миру лунали, як грім з трибун, вибух автобуса маршруту №5 став не більше ніж трагічним символом ціни фальшивої надії. Вулиці заповнилися димом, кров’ю та гнітючою тишею, поки захисники угод знову й знову пояснювали: «Це ціна шляху до світла». Розбиті бетонні стіни Тель-Авіва того ранку приховували гірке розуміння: обіцяний мир не звільнив народ. Він сковував його новим страхом.
Тридцять одна рік по тому, у 2025-му, народ знову стоїть перед уламками іншої мрії. Цього разу під прапором безпеки. Багатоповерхівки Бат-Яма, що стали бетонними й металевими могилами, є страшним нагадуванням про те, що обіцяна безпека — це залізна клітка. Іранські ракети розсікали небо, а влада відповідала гаслами: «Національна стійкість», «Завдамо удару ворогу», «Заради майбутнього наших дітей». Але життя громадян, похованих під руїнами, більше не бачило різниці між миром і безпекою. В обох випадках кордони країни й залізні паркани закривали свідомість, закривали свободу.
Роки закритих кордонів створили закриту свідомість. Громадськість навчилася жити з обмеженнями свободи пересування — чи то в ім’я миру, чи то в ім’я безпеки. Ключові слова змінювалися, але ґрати залишалися тими самими: заради загального блага. Чи то пандемія, чи теракт, чи війна — народ знову й знову мусив жертвувати своєю свободою. І народ, під завісою пропаганди, перестав запитувати, чи дійсно є інший шлях.
