Президент, згідно зі саттею 106 Конституції України, відповідає за реалізацію зовнішньої політики. При цьому, за декілька днів до другого туру виборів, мені, як громадянину України і екс-дипломату, зрозуміло лише дві речі.
Перша. У випадку перемоги Петра Порошенка, жодних коректив вноситися не буде. Ні змістовного плану, ні інституцийного чи кадрового. Це означатиме, що й далі декларації і реальні дії будуть не співпадати, Дипломатична служба України перебуватиме на паузі, виконуючи роль поштової скриньки для Адміністрації Президента, перспективи відновлення територіальної цілісності України залишатимуться доволі примарними, проривів на інших напрямках дипломатичного фронту годі й чекати. Хоча й гучних провалів теж не буде.
Друге. Перемога Володимира Зеленського - це ризики міжнародному становищу України. Вони в основному репутаційні, адже саме дипломатам доведеться переконати наших партнерів, що главою держави став не кіношний герой зі «Слуги народу», а політик з цілісним баченням зовнішньополітичних пріоритетів України за яким стоїть потужна команда професійних дипломатів - важковаговиків. Завдання не з простих, адже ні одного, ні другого не проглядається. Принаймні поки що.
Враховуючи це, спробуємо сформулювати п’ять ключових наказів чи радше рекомендацій переможцю президентських перегонів, які допоможуть уникнути стагнації і водночас серйозних проколів у зовнішній політиці Укаїни.
По-перше, щодо ЄС і НАТО.
Україна наскільки часто і забагато обіцяла робити реформи нашим європейським і північно-американським партнерам, взамін вимагаючи, іноді навіть в ультимативному тоні, перспектив членства, що всерйоз українські забаганки вже ніхто не сприймає. Тому не погрожувати поданням заявки щодо членства в ЄС чи вимагати Плану дій щодо членства в НАТО зараз треба. Від нас чекають іншого.
Завдання номер 1 - забезпечити відповідність України критеріям, які висуваються до кандидатів на вступ до ЄС та НАТО, а потім вже робити наступні політичні кроки. 5 років президентської каденції цілком достатньо.
Для цього треба значно посилити інституційну спроможність держави у сфері європейської і євро-атлантичної інтеграції, підпорядкувати всю законодавчу діяльність та бюджетні витрати меті виконання Угоди про асоціацію з ЄС і Річних національних програм з НАТО і кардинальним чином підвищити якість кадрової політики у цих сферах.
По-друге, щодо Росії і тимчасово окупованих нею територій.
В Кремлі відсутня політична воля повернути території окремих районів Донецької та Луганської областей в конституційне поле України. Про Крим і Севастополь там не будуть навіть говорити, поки керують Росією Владімір Путін і Ко. Тому обіцянки швидкого врегулювання кризи, спричиненої агресією Росії - це шлях в нікуди. Більше того, формування завищених очікувань в суспільстві неминуче призведе до нульових рейтингів вже найближчим часом.
То що ж цим робити? Відповідь є. Вона очевидна.
Завдання номер 2 - вийти на формулу стратегічного співіснування з Росією, підкріпивши її тактикою дрібних переможних кроків, необхідних для виживання держави, зокрема, - звільнення військовополонених і політичних заручників, протистояння в інформаційній війні, відмова від російських ринків, товарів і послуг, формування широкої міжнародної коаліції, укладення двосторонніх оборонних угод, активізація дій в міжнародних судах тощо.
Крім цього, варто розділити проблему на дві. Пріоритет, досяжний в короткостроковій перспективі, - повернення тимчасово окупованих територій Донбасу. Крим і Севастополь - складніше завдання, для виконання якого знадобиться більше часу.
По-третє, щодо інтересів України в третіх країнах.
Протягом вже майже 28 років Україні нав’язується хибна парадигма вибору між євро- та євро-атлантичною інтеграцією і євразійськими проектами Росії. При цьому іншим перспективним регіонам і країнам приділається не достатньо уваги. Китай для України - це один з найперспективніших партнерів. Дарма, що наразі Білорусь і проект «16+1» стали для Піднебесної пріоритетними. Ще 5-7 років тому саме Україна у Східній Європі розглядалася Пекіном, як бажане місце для інвестицій.
Завдання номер 3 - вийти на перезавантаження відносин з КНР, створивши для китайських інвестицій якомога сприятливіші умови. З огляду на те, що геополітичний і геоекономічний вплив Китаю росте з кожним роком, поборотися за увагу такого потенційного партнера варто зі всіх сил.
Водночас, слід звернути увагу й на інші перспективні країни і регіони. Від того, який буде вплив України в інших, раніше мало відомих нам, регіонах, залежать наші успіхи у багатосторонній дипломатії, зокрема в рамках ООН та інших міжнародних організаціях.
По-четверте, стосовно наших західних сусідів.
За останні 2-3 роки Україна наробила скільки помилок по відношенню до наших західних сусідів, які до того ж є ще й членами ЄС і НАТО, що з наскоку весь клубок проблем і не розплутаєш. Проте братися за нього обов’язково треба, і то підключати всі наявні для цього ресурси.
Завдання номер 4 - забезпечити відновлення відносин стратегічного партнерства і довіри з нашими західними сусідами, зокрема з Угорщиною, Польщею, Румунією та Словаччиною. При цьому особливе місце серед наших сусідів займає Білорусь. З нею варто використовувати максимально тактовні практично орієнтовані засоби, з тим, щоб ця країна не стала своєрідним троянським конем в руках нашого північного сусіда.
І останнє. Кадри і ресурси.
Для вирішення будь-якого зовнішньополітичного завдання важливі ресурси, в першу чергу людські. Адже кадри, як відомо, вирішують все. За останні 5 років лише лінивий не писав про те, наскільки серйозні проблеми має Дипломатична служба України. Катастрофічне недофінансування, скорочення штатного розпису, вакантні посади Послів і заступників міністрів місяцями і навіть роками, відхід на другі ролі або й взагалі вихід з системи талановитих дипломаів - важковаговиків і водночас призначення на керівні посади, в тому числі за кордон слабко підготовлених кандидатів, втрата ініціативності, пониження спроможності забезпечувати координуючу роль по відношенню до інших органів державної влади у міжнародній сфері, відповідно до Указу Президента № 841/96, тощо. Дійшло навіть до того, що Україна вже понад три роки не має повноцінного Представника при ЄС, а його функції виконує Посол у Бельгії. А загалом в різний час вакантними залишаються по 15-20 посольських позицій та посад керівників підрозділів. Навіть першого заступника міністра в міністерстві вже немає півтора роки.
Завдання номер 5, ключове для реалізації всіх інших, - вдихнути нове життя в Дипломатичну службу України, зняти її з паузи, в якій вона опинилася, не з вини самих дипломатів. Система МЗС потребує повернення перевірених кадрів, підвищення рівня професійності керівників вищої і середньої ланки, а також свіжої крові, яку можна влити виключно через чесні кадрові конкурси.
На перший погляд складно. Проте нічого немає неможливого. Було би бажання і спроможність робити правильний вибір між тими, хто вміє бути лояльним, і тими, хто буде професійно, креативно і самовіддано працювати в інтересах України.
В добру путь, наступний Президенте України!
