Зі зміною влади в Україні складалося враження, що у відносинах України з Росією відкрилося вікно можливостей. Адже шостий рік війни, як би хто її не називав, наносить непоправної шкоди не лише Україні, як жертві агресії, а й самому агресору, - Росії, скільки б тамтешні пропагандисти не стверджували зворотнє.
Відповідно, логічно було припустити, що обидві сторони зацікавлені у завершенні цієї абсолютно аллогічної авантюри російських стратегів. По Криму звичайно ні в кого особливих іллюзій як не було, так і не з’явилось, адже він для більшості росіян, як це не прикро констатувати, а не лише для одного Владіміра Путіна, став своєрідним сакральним символом чергового «вставання Москви з колін». Проте по окупованій частині Донбасу надії на відновлення status quo станом на початок 2014 року, хай і з якимось допустимими компромісами, були, і далеко не безпідставні.
Чому ж сталося не так, як гадалося? Відповідь на поверхні.
По-перше, дуже швидко змінилося геополітичне становище навколо України. Трамп увірвався у другу свою виборчу кампанію, яку вирішив виграти за будь-яку ціну, хай і коштом всіляких там українців, курдів і всіх решти. Європейці, надовго заплутавшись у власних внутрішніх проблемах, мріють виключно про повернення business as usual з Росією. А більше особливо надіятися і ні на кого. Таким чином, російські керманичі відчули, що Україна наразі виявилася покинутою всіма своїми партнерами і стала легкою жертвою.
По-друге, Президент Зеленський занадто довго «запрягав», проігнорувавши можливість створення потужної команди міжнародників, українських та іноземних, які б вже в перші тижні після його інавгурації підготували План Зеленського з врегулювання кризи, спричиненої агресією Росії проти України. Ставка на лояльних дилетантів з найближчого оточення та першо- чи навіть друголігових дипломатів зіграла з ним злий жарт. Досі, а пройшло вже майже 5 місяців після вступу на посаду, бодай обрисів чи концепції Плану Зеленського не існує в природі. А так звана «Формула Зеленського», про яку говорили деякі представники команди Зеленського є радше PR-технологією для відвернення уваги суспільства від сумнозвісної «Формули Штайнмаєра», яка вже набила оскомину кожній домогосподарці, а не серйозна заявка на перехоплення Україною ініціативи у переговорному процесі по російській кризі.
І ще одне. Російське керівництво досі муляють непомірні апетити. Фактично будучи гововими до виходу з Донбасу, Кремлю захотілося наостанок погратися з Володимиром Зеленським, який, як там ймовірно вважали, піде на все, не озираючись на думку власного суспільства, адже мов, "обіцяючи виборцям мир", отримав 73% на виборах, - цифра, про яку той же Владімір Путін може лише мріяти, і то виключно уві сні. Спочатку роздача паспортів громадянам України, потім ультиматуми про так звану «Формулу Штайнмаєра», відведення військ і спільний документ, як передумови відновлення роботи у «Нормандському форматі». Паралельно шантаж в енергетичній сфері і багато чого іншого.
Загралися. Озирнувся.
І що ж далі?
Прийняття Мінською контактною групою тексту імплементаційного алгоритму «Формули Штайнмаєра», на перший погляд, стало пасткою для Президента Зеленського і всієї України. Проте виручило, як і завжди, українське суспільство, яке сказало «Ні капітуляції!» і фактично показало жовту картку українській владі, яка ще не побула владою навіть і пів року. Рекорд однако.
Треба віддати належне Президенту Зеленському, якому не забракло мужності фактично здійснити розворот у власній політиці стосовно Росії на 180%.
Мало хто звернув увагу на скромний традиційний прес-реліз прес-секретарки Леоніда Кучми пані Дарки Олефір, який вона вчора опублікувала на власній сторінці у ФБ по результатах чергової зустрічі Мінської контактної групи. А зробити це варто. Адже у ньому, inter alia, нарешті оприлюднено те, про що боявся навіть думати той же яструб, як прийнято його вважати з подачі російських пропагандистів, - екс-Президент Петро Порошенко.
«Розпуск квазіугруповань «Л/ДНР», як ключова передумова виконання політичного блоку мінських угод, - це ніщо інше, як перехід України у контрнаступ на політико-дипломатичному фронті.
Відтепер стратегам Кремля доведеться усвідомити очевидний факт. Гра у піддавки завершилася. Зберігати хорошу міну при поганій грі Російській державі, в умовах непомірності агресивних апетитів її нинішніх керманичів, ніхто в Україні більше не буде. Навіть незважаючи на можливий тиск західних вірних послідовників апологетів політики умиротворення Гітлера 30-х років минулого сторіччя.
І скільки б завгодно російська пропагандистська машина не намагалася ліпити з тих чи інших українських політиків нацистів, фашистів чи якихось чортів з рогами, настав час усвідомити два очевидні постулати.
Перший. Немає ніхто в Україні жодних політичних чи інших перспектив, якщо він діятиме всупереч національним інтересам України і піде на зговір з Москвою.
Другий. Росія порушила всі існуючі міжнародні договори, стороною яких сама є, і віроломно напала на Україну, вчинивши акт агресії. Тому Росії не диктувати умови миру Україні треба, а нести міжнародну відповідальність за свої протиправні дії, в тому числі за воєнні злочини та злочин агресії, які вчиняються вже понад 5 років в Україні і проти України.
А ще російским керманичам варто зрозуміти нарешті, що, як говорив український класик Іван Франко, "свобода не знищенна". Ця проста аксіома є святою для більшості українців.
