Сьогодні Прем’єр-міністр України Д. Шмигаль зустрічається з Папою Франциском і держсекретарем Святого Престолу П’єтро Пароліном у Ватикані.
Зустрічається за умов, коли ватикано-українські відносини – скажемо дипломатично - далекі від реалізації свого потенціалу. Їхня динаміка, скажу ще більш м’яко, не вповні відповідає інтересам обох сторін. Наразі не про Українську Греко-Католицьку церкву, її місце в Католицькій церкві, її зв’язки з Римом та її адвокацію перед Апостольським Престолом держави Україна.
Наразі про те, що Апостольський Престол і країна Україна – природні союзники. Рівність країн всередині ООН, скасування права вето у Раді Безпеки, протидія імперіалістичним зазіханням і загарбанням чужих територій, скасування/зменшення боргу для країн, що розвиваються, право націй самим визначати свій шлях, їхнє святе право на захист своєї свободи й територіальної цілісності, справедливий мир, оборона людської гідності, проблема біженців, релігійна свобода, (не)ефективність ОБСЄ – це той мінімальний глобальний порядок денний, який пече і Києву, і Ватикану, і який би мав стати надійною платформою для дієвої і глибокої співпраці.
Мав би, але досі не став.
Любомир Гузар повторював, що Ватикан не є центром світової політики. Він є її пульсом і нервом. Якщо ви хочете знати, що відбувається на планеті, впливати і зміцнюватися – ви маєте тут бути і важко працювати.
Тому, видається, сьогоднішня зустріч мала б сфокусуватися саме на цьому: як зробити означені питання основою для спільної предметної і взаємодоповнюваної співпраці.
І як сталося, що всупереч Соціальному вченню Католицької церкви, Україну в Апостольській Столиці не поспішають визнати країною, що зазнала агресії і веде справедливу війну? Чи можна виправдати поточними прагматичними резонами незастосування до оцінки українсько-російських відносин положення Компендіуму соціального вчення Церкви: «… Одна справа – воювати, захищаючи власний народ, і зовсім інша – бажати підкорити собі інші народи»? (Розділ 10, ІІІ, 500).
І чи дійсно Апостольський Престол розглядає як захисника традиційних цінностей «національного лідера» тієї країни, де щорічно здійснюється по півмільйона абортів, яка посідає перше місце у світі за кількістю полишених дітей, розлучень, народжених поза шлюбом, дітей-курців і перше в Європі за кількістю ув’язнених та померлих від пияцтва, де віруючих пачками кидають у тюрми, а опозиціонерів труять нервово-паралітичними речовинами?
І якими мають бути спільні зусилля України і Апостольської Столиці в обороні релігійної свободи, котра, за вченням Церкви, становить волю Божу і вписана в людську природу? Чи відстоюватиме цю свободу Апостольська Столиця для всіх і всюди, включно з окупованими Росією територіями, чи говоритиме про цю ключову проблему конкретно, а не взагалі? І чи готова Україна, своєю чергою, надати додатковий захист тим переслідуваним за віру в Криму, ОРДЛО, Білорусі та інших країнах, які опиняться на українській території?
І чи міг би Папа, який ініціював всеєвропейський збір коштів для постраждалих від війни в Україні (за що йому звісно, велика дяка), застосувати політико-дипломатичний інструментарій для усунення першопричини, яка спричинила страждання цих людей, а саме – російської агресії проти України?
Якщо на це та на цілу низку інших питань сьогодні часу не вистачить, розмову можна продовжити в Україні: візит сюди Папи Франциска якраз на 20-ту річницю української прощі святого Папи Івана Павла ІІ був би більш ніж доречним.
Джерело ФБ
