Дива не сталося. Та й навряд чи хто його насправді очікував. Якщо він, цей хтось, звичайно, не втратив глузду. Третя президентська каденція Владіміра Владіміровича Путіна завершуєтся, можна сказати, тріумфально. І аналогічно невдовзі почнеться четверта. 76% голосів - це справді той результат, який дає право новому старому главі нинішньої Російської держави впевнено себе почувати на посаді і впроваджувати ту державну політику, як внутрішню, так і зовнішню, яку він особисто вважає єдино правильною.
Чому? Бо фактично це конституційна більшість. І навряд чи на ці цифри вже якось вплине визнання чи не визнання Україною і Заходом виборів у Криму і Севастополі, а тим більше якісь слабкі протести чи звинувачення кволої російської опозиції в тому що хтось десь зловживав адміністративним ресурсом, вкидав чи навпаки викидав бюлетені тощо.
Україні, Європі і світу наступні 6 років мати справу саме з Путіним. Це доконаний факт і з ним треба рахуватися.
А от яким буде сьомий по черзі російський Президент поки що залишається загадкою.
З одного боку, судячи по останніх документальних фильмах за його участю та його публічних промовах, в першу чергу Посланнню до Федеральних Зборів, мова йтиме про продовження жорсткого курсу на конфронтацію з колективним Заходом і звичайно ж Україною.
Проте ресурси, як виявилось, не бездонні, вони мають властивість вичерпуватися, чого господар Кремля не може не усвідомлювати. Тому компроміси, принаймні по окремим питанням строкатого, як ніколи раніше, принаймні з часів завершення другої світової, порядку денного відносин Росія - Захід+Україна, цілком можливі.
Першим індикатором стане інавгурація Президента РФ. Точніше не сама вона як факт, а кого на неї буде запрошено, хто приїде і які публічні заяви пролунають. Піде Захід на байкот, а ля останній парад на 9-те травня на Красной Площаді, для Владіміра Путіна це стане сигналом до готовності йти ва-банк зі сторони Вашингтона, Лондона й інших ключових столиць Європи. Буде ж делегований хтось високопоставлений, принаймні щоб протокольно протягнути символічну "руку дружби", - тоді з'являться варіанти.
А другим, і навіть більш важливим сигналом як власному суспільству так і світу, стане перезавантаження (чи його відсутність) Уряду Росії. Залишиться все так як є, або замінить Медвєдєва хтось з силовиків, - чекай війни. Не факт що в прямому, але в переносному сенсі так точно.
Надасть тріумфатор вчорашнього волевиявлення перевагу і право сформувати новий уряд Олексію Кудріну чи комусь іншому з умовно ліберального блоку російського політикуму - натяк на бажання бодай якоїсь новітньої розрядки.
Чекати залишилось не довго. Протягом наступних двох місяців крапки над "і" будуть розставлені. Адже не в російській традиції довгі коаліціади, як в Нідерлавндах, Німеччині, Україні чи де інде. Рішення ухвалюються миттєво, і то однією людиною, а не великим хуралом.
Проте ключового, на чому завжди акцентує увагу як Владімір Путін, так і всі його соратники - стабільності - протягом цих 6 років вже, скоріш за все, не буде. Без повернення в рамки міжнародного права і спокутування гріхів до business as usual, зняття санкцій тощо повернення не буде. А без цього встояти ще бодай якийсь тривалий час на ногах російському колосу буде складно, якщо взагалі можливо.
